1. Вступ
В останні роки все частіше доводиться зустрічатися із точкою зору, згідно якої Національна академія наук України це - винахід російських більшовиків. Прибічники цієї позиції стверджують, що у світі ніде не проводяться НДДКР в подібних організаціях, а фундаментальні дослідження зосереджені в університетах. Особливо активно таку позицію підтримують окремі представники «західної» діаспори, «радники» з різноманітних закордонних фондів і деякі вузівські працівники в самій Україні. На їхню думку, дослідження в Академії не можуть бути ефективними, тому що в її інститутах немає контактів між науковцями та студентами, бракує припливу «свіжої крові», нових ідей, і, як результат, в академічних інститутах процвітають консерватизм та неефективність. Висновок простий: незалежній Україні слід відмовитися від спадщини «колоніального режиму», віддавши все відносно невелике фінансування досліджень і розробок до університетів та приєднавши до них академічні інститути.
Така точка зору не зовсім точно відображає історичні події та реальний стан справ у сучасній українській науці. По-перше, як відомо, Національна академія наук України була створена у гетьманський період, і те, що вона продовжила своє існування і при іншому політичному режимі не можна ставити її організаторам у провину. По-друге, система академічних інститутів у Радянському Союзі не була безпідставною вигадкою більшовиків. Вона створювалася за зразком системи інститутів Наукового Товариства ім. Кайзера Вільгельма, створеного в 1911 році (перейменованого в 30-і роки в Товариство Третього Рейху) в Німеччині, де були зосереджені роботи в галузі фундаментальної науки. Добре відомо, що саме Німеччина на початку ХХ століття займала провідні позиції в сфері науки і тому стала взірцем для багатьох вчених у світі, зокрема вчених з Російської імперії. Вони і переконали комуністичних вождів слідувати цьому прикладу. Крім того, ще до революції деякі видатні російські вчені підкреслювали прогресивність створення наукових інститутів. Зокрема, в 1911 році К.А. Тімірязєв зазначав: «Успіхи науки (і пов'язаної з нею техніки) неможливі без звільнення сучасного вченого від обов'язків викладача, у тому разі, коли він виявив набагато більш рідкісну і цінну для всієї нації здатність рухати науку вперед» .
У провідних країнах світу існують різноманітні системи організації досліджень поза межами університетського сектору (або поруч з ним). У Франції - це система СНРС, в Італії - система національних наукових центрів. Аналогічні центри існують в Нідерландах, Норвегії та низці інших країн. Можна навіть не згадувати про колишні соціалістичні країни, в більшості з яких академії наук були збережені і продовжують успішно працювати. Для континентальної Європи подібні організації не є чимось винятковим, хоча, безумовно, в кожній країні існують свої особливості. Кілька років тому британська дослідниця К. Баркер зробила детальний аналіз державних неуніверситетських організацій в країнах Європи. З'ясувалося, що подібні організації існують практично у всіх державах континенту. При цьому в одних державах вони виявилися більш численними, в інших - менше. Але це не змінює суті: подібні організації є інтегральною частиною національної наукової системи, і питання щодо їхньої ліквідації на основі тих аргументів, які фігурують у дискусіях про майбутнє Національної академії наук в Україні, взагалі не розглядаються.
Особливості організації Товариства: незалежність, ротація кадрів, підбір персоналу на конкурсній основі на фіксований період часу, теоретична можливість закриття інституту.
Крім того, в Німеччині існує ще три великі організації, що об'єднують неуніверситетські наукові інститути:
- Товариство ім. Фраунгофера (основний напрямок діяльності - прикладні дослідження) 56 інститутів, 13000 зайнятих співробітників, 1,3 млрд. євро загальний щорічний бюджет, 70% фінансування - за рахунок комерційних замовлень, решта - держбюджет.
- Товариство ім. Лейбніца (здебільше інститути так званого «блакитного списку» - понад 40 інститутів в галузі суспільних наук плюс ряд наукових організацій у галузі природничих наук) - бюджет близько 1 млрд. євро.
- Науково-дослідні центри ім. Гельмгольца (15 найбільших науково-дослідних центрів із загальним бюджетом понад 2,5 млрд. євро).
Фінансування інститутів товариства ім. Макса Планка і Лейбніца здійснюються з бюджетів федерального уряду і земель Німеччини (зазвичай 9:1), а інститути Товариства ім. Фраунгофера повинні не менше 50% коштів заробляти «на стороні». Загальний обсяг фінансування всіх трьох груп інститутів з державного бюджету становить кілька мільярдів євро на рік і істотно перевищує витрати на НДДКР в університетах країни.
Фінансування НДДКР в університетах з федерального бюджету становило менше 0.5 млрд. євро на рік у 2000р., що більш ніж у 10 разів менше загального фінансування інститутів Товариств, тобто вузи здебільше покладаються на підтримку саме місцевих органів влади і працюють в їх інтересах. При цьому в університетах дослідженнями і розробками зайнято 100 тис. фахівців у науковій сфері, а в інститутах Товариств - 78 тис.
Подібну систему спробували створити в Угорщині - Товариство ім. Золтана Бая (4 інститути) - аналог інститутів ім. Фраунгофера, зберігши Угорську академію наук. Але ця ідея виявилася не надто вдалою через низький попит на результати прикладних НДДКР з боку угорської промисловості.
Дещо відмінна ситуація в іншій розвиненій європейській країні - Великій Британії: там дійсно історично склалося так, що в рамках університетів створювалися окремі науково-дослідні центри, що займаються фундаментальними і прикладними дослідженнями. За багатьма параметрами робота в цих центрах нагадує роботу українських академічних інститутів. Невелика частина науковців, що зайнята в навчальному процесі, готує майбутніх докторів наук, магістрів, читає спецкурси. Центри, як правило, мають свої власні бюджети і відраховують університетам фіксовану його частину. За останні роки «наукова складова» у діяльності центрів постійно збільшувалася, а «освітня» скорочувалася.
Більше того, кілька років тому у Великій Британії намагалися створити організацію на зразок Товариства ім. М. Планка - Товариство ім. Фарадея, але цього зробити не вдалося. Справа в тому, що в країні із 1610 р. існує Королівське товариство, а пізніше були створені Наукові ради за різними напрямами наук. Разом з університетами вони побоювалися втратити минулий вплив і, частково, - фінансування своєї діяльності.
Американська система організації науки і освіти багато в чому була запозичена в Англії. В галузі фундаментальної науки в ній дійсно домінують університети. Але існує і декілька десятків державних лабораторій (нехай назва не вводить в оману - деякі з них більше за розмірами будь-якого українського академічного інституту) з сукупним бюджетом у мільярди доларів.
Тільки в Міністерстві енергетики США таких лабораторій - 15, із загальним бюджетом понад 9 млрд. дол. на рік, які в основному розподілялися не на конкурсній основі. В останні роки проводилися спроби якось «прив'язати» ці лабораторії до університетів. Всього з бюджету США фінансується понад 700 (!) різних науково-дослідних організацій (окремі лабораторії, наукові центри, обсерваторії і т.п., але не університети в цілому!). В США тільки приблизно чверть університетів і коледжів залучені до процесів досліджень і розробок, інші зайняті суто освітньою діяльністю. Загальна тенденція в системі організації науки в США і Великій Британії - очевидна: дослідні підрозділи набувають все більшого ступеня автономії, навіть якщо вони існують в рамках університетів. Більш того, згідно з даними Національного наукового фонду США американський викладач у дослідному університеті витрачає на наукову діяльність понад 60% свого робочого.
Огляд існуючих форм організації науки можна було б продовжити, але загальний висновок можна зробити і на підставі вже наведених прикладів: в різних країнах світу наукові системи створювалися за схемами, що дещо відрізняються між собою. Основний тренд розвитку в сфері організації досліджень і розробок у розвинених країнах полягає у певному відокремленні НДДКР від «масового» навчання, в першу чергу – підготовки бакалаврів. Суто наукові установи із метою «уніфікації» системи, зведення її до ідеалізованої «британсько-американської» моделі у розвинених європейських країнах не ліквідують та не «зливають» із університетами. Зауважимо, що і у тих пост-соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії), що найбільш успішно реформують свої економіки, академії наук (і академічні інститути) були збережені, а в останні роки, судячи з наявної статистики участі у загальноєвропейських наукових програмах, досить успішно розвивалися, хоча, слід визнати, що в цих державах академії наук займають більш скромне місце, ніж в Україні.
Історично в Україні фундаментальні дослідження були переважно зосереджені в академічному секторі. Виші в основному виконували функцію підготовки кадрів. У роки незалежності спостерігався значний перерозподіл часток осіб із науковими ступенями між різними секторами економіки. Значення цього показника для університетів значно зросло. Зараз близько 60% осіб із науковими ступенями працює саме у вишах. Але чи змінило це у тій же пропорції співвідношення саме «наукового потенціалу» між академією та університетами? Проведене деякий час тому харківськими вченими дослідження показало, що 45% викладачів вузів не збиралися проводити наукові дослідження взагалі, а 40% - не мали для цього достатнього часу. Немає ніякої гарантії, що «освітянська компонента» ( і, в першу чергу, її комерційна складова) стане другорядною у роботі університетів, навіть якщо приєднати до них академічні інститути. Безумовно, потрібно, щоб вузи і академія взаємодіяли набагато активніше, ніж зараз, але чи забезпечить їх об'єднання під одним дахом (в рамках університетів) підвищення ефективності наукової діяльності? Відповідь на це питання не є очевидною.
Всі українські журнали, що входять в базу даних для визначення індексу цитування (SCI), видаються в Національній академії наук, хоча за кількістю журналів вузи значно обійшли академію. За загальною кількістю наукових публікацій (дані державної статистики України) академічний сектор не є лідером, але якщо розглянути публікації у міжнародних журналах, які враховуються при визначенні рівня цитованості, то, згідно з наявними на даний момент даними, на співробітників Академії припадала більша частина таких статей.
Якщо проаналізувати поїздки за кордон українських вчених , то з'ясується, що співробітників Академії частіше запрошують читати лекції або проводити спільні наукові роботи, ніж співробітників інших секторів науки. Такі дані були отримані декілька років тому, але попередній аналіз інформації за останні роки свідчить, що ситуація кардинально не змінилася. Домінування Академії в науковій сфері - не привід для відмови від серйозних реформ у науковій системі країни. Єдине, що необхідно пам'ятати: академія - це складна система, і використання спрощених підходів у її реформуванні навряд чи приведе до успіху.
Олена