Продовжуємо дискусію про використання нетрадиційних джерел енергії, розпочату публікаціями «Калорії під ногами. Умільці-винахідники могли б поповнити нашу енергетичну скарбницю» Михайла Бублика та «Калорійні мрії або Кипить наш розум» Віктора Мішковського.
От вже ніколи не сподівався виступити в ролі героя чеховського оповідання «Лист до вченого сусіда». Причому в якості власне вченого сусіда; ну, а роль відставного урядника Василя Семи-Булатова люб’язно погодився взяти на себе Віктор Мішковський.
Отже, київському автору чомусь страшенно не сподобалось, що хтось пропонує технології, про які він не чув. Наприклад, про кавітатор. Звичайно, лабораторія інституту була б пристойним місцем для кавітатора, але установка дійсно стояла (а може, й по сьогодні стоїть)... ну, не в гаражі, а в колишньому корівнику. Коли я ще мав змогу спілкуватися з авторами винаходу (а тривало це кілька років) установки з переробки олії в біодизель, вони виробляли його не лише для себе, а й на продаж. Особисто я вперше таку побачив у господарстві екс-нардепа Миколи Гапочки. Людина відома: у 2002-2004 рр. Микола Михайлович очолював «луганську» парламентську групу «Народний вибір». За афористичністю висловів він не поступиться самому Вікторові Черномирдіну, то ж парламентські кореспонденти зі стажем мали його запам’ятати. Інженер-будівельник, кандидат наук...
Установку з виробництва біодизеля (10 тис. літрів на добу) він придбав, і орали на ньому гапочкини трактори, наповнюючи навколишню атмосферу запахом смаженої картоплі... Свідком чому були десятки, як не сотні людей, в тому числі з науковими ступенями. Власне, хто б із наших легендарних контролюючих інстанцій дозволив би пускати в експлуатацію неперевірену техніку?
Що стосується установки з нагрівання води, то вона дійсно існувала в одному екземплярі. Принаймні тоді, коли я її вперше побачив. Правда, я був не один – зі мною було ще двоє колег-журналістів. Але з нас трьох інженерна освіта – і чвертьвіковий досвід роботи на промислових підприємствах – був тільки у мене.
Двохпаливний трактор Valtra. Фото: valtra.nl
Кажете, кавітаторів в природі не існує (бо інакше вони б уже стояли в Інституті теплофізики)? Ну, а в реальність процесу кавітації як такого ви вірите? Почитайте хоча б відповідну статтю в «Физической энциклопедии» (Москва, 1984 рік). Солідне видання, куди шарлатанів не допускали. Всю статтю цитувати не стану, досить ось цього: «Если кавитац. каверна захлопывается вблизи от обтекаемого тела, то многократно повторяющиеся удары приводят к разрушению (к т. н. кавитац. эрозии) поверхности обтекаемого тела – лопастей гидротурбин, гребных винтов кораблей и др. гидротехн. устройств».
Уявіть собі, яка енергія прихована в звичайних водяних бульбашках, якщо вони здатні руйнувати поверхні деталей, виготовлених з надміцних сплавів. То чому ви не припускаєте, що знайшлись люди, які відкрили спосіб використати цю енергію, так би мовити, в мирних цілях?
Згадуючи ж про ядерний реактор, я мав на увазі лише те, що всередині діють процеси, дещо несхожі на процеси окислення палива в двигунах внутрішнього згоряння або в топках котельних. Кавітатор якимось чином змушує воду віддавати частину прихованої в її структурі енергії. От і все. Це я бачив на власні очі – по приладах.
І важко підозрювати мене в лобіюванні чиїхось комерційних інтересів. Фірму не називаю, людей – шифрую. Власне, я просто не знаю, де вони перебувають і чи живі взагалі. Моїм бажанням було переорієнтувати громадську дискусію з явно штучного річища «всепропало» й «насзливають» до природної теми енергетичної безпеки держави. І оскільки писав не доповідну записку міністру палива та енергетики, а журналістську статтю, то й вибрав епізоди найбільш ефектні.
А тепер хотілося б підкріпити свої слова думками колеги В’ячеслава Левандовського, також згаданого в публікації.
- Йдеться про завод по вилученню сірководню з Чорного моря - цей проект вели, якщо мені не зраджує пам'ять, Севастопольський Гідрофіз і ІнБПМ. На думку людей, що мали найбезпосередніше до нього відношення - проект заводу вбила перебудова, розруха 80-90-х, і скажений опір нафтогазової мафії. Але Ленінську премію автору все-таки дали. Існує думка, що не знали - що робити з величезним виходом сірки і низькою ціною її на зовнішніх ринках. До того ж необхідно було будувати воднепроводи і відповідну інфраструктуру. В Америці - розвивається шаленими темпами. Але ми ж не американці, нам подавай звичну дідівську технологію. А водень не тільки для «Шаттлів» потрібний; це безцінна сировина для виробництва аміаку, попросту - добрив, а ще простіше - продовольства. В Україні його виробляють методом конверсії (тобто, методом недопалу) з наддорогого нині імпортного метану.
Ну і на закуску - сірководень із затоплених вугільних шахт. Малий обсяг публікації не дозволяє процитувати текст патенту №19385 на даний спосіб отримання альтернативних енергоносіїв. Можна також проштудіювати «Biotechnology and Bioengineering» з дивовижними результатами японських, китайських, американських дослідників.
Справді, перші результати по виробництву водню з стічних вод видали «на гора» Мацунага, Карубі та інші ще в 1981 році. А ось публікація свіжіша. Відзначилися вчені з Орегонського університету, які отримали електроенергію безпосередньо із стічних вод за допомогою бактерій. Причому - «На кожен кубометр об'єму реактора припадає дві кіловат-години виробленої енергії».
А тепер порахуємо. Розрахунок проведемо за аналогією з ДВС.
У 1941 році група Оеміхеля досягла ККД 50,3%, спалюючи водень в дизелі. (Робота, до речі, велася не на «ентузазізмі», а за тверді рейхсмарки за наказом партайгеноссе Герінга, якому жах як потрібен був замінник бензину). Отже, домовилися: ККД -50%.
Після нескладних перетворень (див. Підручник МВТУ ім. Баумана «Теорія двигунів внутрішнього згоряння» під. ред. Орліна і Вирубова) взяти до уваги, що для отримання 1 кВт-години механічної енергії необхідний один метр кубічний водню. Кубометр водню, до речі, важить 89,3 грама.
На 1000 метрів кубічних реактора таким чином необхідно 2000 метрів кубічних водню на годину, на рік відповідно 17520000 метрів кубічних водню. Ось ми і отримали «водневий» еквівалент реактора, зробленого американцями. З урахуванням низького ККД паливних осередків в 1,5-2% нескладно отримати бажаний теоретичний «Мільярд-Карл-Мільярд». Зрозуміло, реальний розрахунок вівся за дещо іншою методикою, але наводити її в популярній статті, з вельми обмеженим обсягом, навряд чи є доцільним.
Головне, на що варто звернути увагу - це повна відсутність будь-якого фінансування подібних досліджень в Україні.
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.
Anna
Олена
