Стаття академіка НАН України Вадима Михайловича Локтєва про значення науки для розвитку держави, роль Академії в системі організації науки та важливість виваженого підходу до реформування наукової сфери. Джерело: Вісник НАН України №4, 2015 р.
Непроста економічна і політична ситуація в країні напряму позначається на такій інтелектуальній інституції, як Національна академія наук України, яка вже не перший рік відчуває на собі кризу постійного недофінансування. Нині парламентський Комітет з питань науки і освіти розпочав роботу над новим Законом про наукову і науково-технічну діяльність, який має визначити основні засади реформування наукової сфери держави, що означає лише одне — реформування НАН України. Звичайно, це не може не хвилювати спільноту, яка присвятила науці своє життя. Тому, на мій погляд, виникає потреба проаналізувати окремі тенденції і пропозиції, що лунають з різних джерел, близьких до інстанцій, де приймаються остаточні рішення.
Всеосяжні, докорінні реформи, глибоке реформування всього і вся — слова, які вже стали мантрою для тих, хто один за одним упродовж усіх років незалежності сходить на владний олімп, обіцяючи щось змінити, поліпшити, удосконалити в нашому житті. Але внаслідок того, що при владі раз у раз опиняються чомусь не державні мужі, а натовпи колишніх радянських директорів, не надто освічених учорашніх партапаратчиків і вже не дуже молодих комсомольців та бізнесменів неприкрито кримінального походження, нічого подібного так і не сталося — усі вони переймалися лише дільбою чималої радянської власності на свою, звісно, користь. У наш буремний час нічого не загарбати вважається непристойним для того, хто є статусною особою. Втім, радянське добро поступово закінчується, а під боком ще є неоране поле розкиданих по всій країні чудових земель і привабливих будівель, що належать організації, яка захистити себе практично не в змозі, однак президент її в цьому сенсі — людина вперта і незламна. І от, під гучними хунвейбінівськими лозунгами про реформування наукової сфери і підвищення ефективності її роботи, дійшла справа і до Національної академії наук, і всі заклики до її докорінного перебудування фактично є нічим іншим, як бажанням дістатися до її майна, чого так побоюється вся наукова громада.
Припускаю, що мої думки можуть бути й помилковими, і нехай не всіма, але переважною більшістю реформаторів рухає щире бажання дійсно щось поліпшити в роботі Академії, проте віриться в таке важко. І як не хочеться згадувати Росію і все, що там відбувається, її приклад має бути для нас повчальним, бо ми стали свідками, як керований так званими менеджерами від науки бліцкриг під назвою «Реформа РАН» добіг кінця — відбувся повний розгром і беззастережна капітуляція противника. Російська академія, якій було майже 300 років, припинила своє існування, і відомий російський науковий оглядач В. Губарєв назвав це «однією з найбільших трагедій Росії». РАН відсторонено від її інститутів, і замість цілісної організації нині створюється низка не пов’язаних між собою дослідницьких центрів, тобто запущено механізм розтаскування Академії по шматках. Усе відбувається за ініціативою і під пильним оком держави, що в наукових колах уже дістало назву науково-технічної контрреволюції, яка виникає за умови надто тісного зближення науки з панівним режимом, коли від учених вимагають лише ідеологічного обслуговування.
Ми, українські вчені, перебуваємо зараз напередодні перевиборів керівних органів Академії, але всіх нас набагато більше турбує не це внутрішньоакадемічне питання, а наша подальша доля. Ясно, що Академія стоїть на порозі змін, про які нас, як найбільш зацікавлену сторону, ніхто питати не збирається. Обговорюється маса варіантів, висловлюються інколи прямо протилежні думки, але жоден автор таких пропозицій не ставить ключове питання: а що саме треба змінювати? Хіба не зрозуміло, що така численна, складна і багаторівнева структура, як Академія, організація її творчої роботи за своєю суттю просто не можуть бути абсолютно досконалими, завжди є що виправляти. Проте вони не можуть бути й лише негативними. Більше того, на мою думку, позитивні аспекти в діяльності Академії, безумовно, переважають увесь негатив. Однак, як на мене, у нас не викриваються системні недоліки, щоб дійсно сконцентруватися на них і шукати способи їх усунення. А для цього було б слушно сформулювати основні питання для конструктивного обговорення. Їх, на мій погляд, чотири.
Передусім, питання сутнісне: що таке Академія взагалі — клуб учених чи науково-дослідницька установа, хоча й структурована?
Друге питання кваліфікаційне: за якими критеріями суспільство має оцінювати рівень робіт учених? Адже саме твердження про низьку віддачу академічних установ, причому без означених наперед правил оцінювання, дало змогу російській владі ухвалити закон про реформування РАН. До НАН України претензії по суті такі самі.
Третє питання фінансове, найбільш принципове: хто фінансує роботу Академії та її інститутів? Воно важливе ще й тим, що іноді лунають напрочуд «дотепні» думки, нібито якщо держава не в змозі забезпечити підтримку науки в повному обсязі, то можна цього взагалі не робити.
І нарешті, управлінське питання: хто керує роботою численних інститутів і як розпоряджатися чималим майном Академії?
Намагаючись аргументувати свої пропозиції, реформатори різних мастей, як правило, відсилають нас до країн Західної Європи та США, де будова наукової системи в цілому справді спирається на дещо інші принципи. Але ж ми маємо власний досвід та історичні традиції, які не варто зовсім відкидати, до того ж, за одну мить від них і не відмовишся — це потребує часу. Приймаючи чужі здобутки, найімовірніше — втратити свої, і обережність у таких справах не завадить. Українська академічна спільнота має не лише свою історію, а й відмінні від європейських взаємини з владою, тому, змінюючи тільки один чинник, не можна досягнути бажаних зрушень на краще. Маю на увазі, що мало змінити Академію, залишивши «старе» ставлення до неї верхів, або змінити ставлення, не змінивши нічого в Академії. При цьому не можна ігнорувати те, що устрій наукових досліджень в Україні й менталітет наукового співтовариства вибудовувалися протягом майже століття і навіть при зламі суспільного ладу зберегли свій стрижень. З іншого боку, питання про реформування Академії піднімають з регулярністю в 4—5 років, щоразу, як владна верхівка зазнає «переворотів».
Повний текст статті
http://www.nas.gov.ua/UA/news/Pages/contents.aspx?ffn1=ID&fft1=Eq&ffv1=2284
Олена
