Олексій Скрипник: «Усі українські ІТ-компанії розуміють, що аутсорсинг – це не панацея»

Тиждень поспілкувався з Олексієм Скрипником, народним депутатом від партії «Самопоміч», у минулому генеральним директором ІТ-компанії ЕLEKS, про роль держави в розвитку

ІТ-галузі, проблеми цього сектору і здатність українських компаній виробляти власний високотехнологічний продукт.

Коли говоримо про ІТ в Україні, маємо на увазі здебільшого аутсорсинг, тобто роботу для закордонного клієнта. Утім, якщо поглянути на Індію, яка є країною № 1 з аутсорсингу, то побачимо цікаву річ: там великий внутрішній ринок ІТ, тобто держава й комерційні компанії замовляють дуже багато таких продуктів. В Україні ж приблизна оцінка торішнього прибутку в цьому секторі – $2 млрд., із них внутрішній ринок – сотні мільйонів доларів. Це були переважно державні замовлення, 50% із яких, напевно, становили хабарі. Фактично до сьогодні в Україні було кілька компаній, що спеціалізувалися на використанні ІТ як засобу для відмивання коштів.

Роль держави в розвитку ІТ-галузі – це комплексне питання. Я його розділив би на кілька, адже воно приховує в собі величезний пласт проблем. По-перше, донедавна на ІТ ніхто не звертав уваги, нам ніхто не заважав розвиватися. По-друге, внутрішнього ринку як такого, що міг би стимулювати галузь, не було. По-третє, держава взагалі не думала про те, що робити з ІТ.

Серед європейських країн найкращий приклад, напевне, Естонія. Це той випадок, коли держава, розуміючи, що ІТ може стати драйвером у її розвитку, одночасно робить дві речі:  розвиває державу й розвиває ІТ. Розвиток через внутрішній ринок, контракти та прозорість – це найважливіше, чим могла б допомогти держава, тому що ті преференції, які існували раніше, нічого не давали.

Якщо поглянемо на палітру ринку українського ІТ, то побачимо, що в нас є декілька напрямів. По-перше, сервісний, який дуже часто виступає як head leasing, тобто коли голови талановитих людей «віддають в оренду». По-друге, проектний, коли компанії беруть участь у тендерах, виграють проекти й займаються розробкою складних систем. По-третє, це виробництво власних продуктів. В Україні є вже декілька ігрових студій, які створюють серйозні ігри та контент. Про них Україна не знає, бо вони відомі за кордоном. Є також фриланс, який сьогодні багато працює в тіні, тому його складно оцінити. За моїми підрахунками, щонайменше 30–50% офіційного ринку аусорсингу. Це така велика палітра компаній, які працюють для закордону. Є ще фірми, їх менше, які орієнтовані на внутрішній ринок України. Останнім часом багато компаній стали створювати продукт для війська, наприклад дрони, зброю, планшети.

Стосовно того, як вони взаємодіють із державою, платять податки тощо, то більшість працює через систему ФОП. Зараз можна платити близько 40% сумарного податку, раніше – 58%. Якщо порівняти 5% для ФОП і додатково ще 3–5% на супровід та 60%, то будь-який бізнесмен вибере 5%. Роль держави – гармонізувати податки, щоб айтішникам було вигідно платити їх. Утім, гадаю, податки треба брати не у відносних величинах, а в абсолютних, щоб їм було вигідно їх сплачувати, але при цьому вони розуміли, що коли не відраховуватимуть податків, то не зможуть купити авто чи заплатити іпотеку. Є багато ситуацій, коли «біла» зарплата дуже вигідна. Так, наприклад, вчинила Грузія, яка в кризу 2008-го суттєво зменшила податки, що насправді надзвичайно збільшило приплив грошей у скарбницю. На жаль, у нас цього немає, бо потрібна сміливість, щоб піти на такі радикальні кроки, які, на мою думку, суттєво підвищили б рівень і збирання податків, і взаємодії держави з представниками ІТ-галузі.

Ще одна колосальна українська проблема – незахищеність авторських і майнових прав. Саме тому, якщо говорити про продаж авторських прав, процедура відбувається не за українським правом. Люди їдуть або на Кіпр, або в інші країни лише для того, щоб зробити це за британським правом. Вони розуміють, що там не буде українського суду й що домовленості виконуватимуться. Тому більшість «продуктових» компаній реєструються не в Україні.

Утім, компанії і далі залишаються тут, бо в Україні є дешеві, розумні, навчені мізки. Це було стимулом для того, щоб фірма, не маючи на початку жодного капіталу, як-от та, котрою я керував до обрання депутатом, розвинулася з двох людей до тисячі. На жаль, держава мені ніколи не допомагала, лише заважала.

Зараз же ми бачимо, особливо зважаючи на те що йде війна, невпевненість клієнтів, дуже багато компаній втікають за кордон. Якщо поглянемо на ситуацію з великими фірмами, то вони вже відкрили офіси в Польщі, Болгарії, Румунії. 

Гадаю, потрібно повністю міняти вектор співпраці: держава має зрозуміти, що бізнес – це суть її розвитку. У США є така приказка: «Business of United States is business». Фактично бізнес розвиває країну, і функція чиновника – не «обдерти» бізнес, а зробити так, щоб його було більше. Для цього потрібна зміна психології та парадигми мислення.

Я точно знаю, що, коли в компаній з’являються гроші, вони починають працювати над R&D (Research and Develop­ment. – Авт.). Спершу для такої роботи не було коштів, тому здійснювали аутсорсинг. Потрібно було спершу заробити грошей, бо кредитів ІТ-компаніям ніхто не давав, а інвестори не хотіли й боялися йти в Україну. Усі розуміють, що аутсорсинг – це не панацея і багато компаній хочуть займатися продуктами. Є багато аутсорсингових компаній, які спершу бралися за це, а потім перепрофільовувалися на виробництво продуктів. Наприклад, тернопільська MagneticOne, яка створює продукти для ринку e-commerce (англ. електронна комерція).

Кремнієву долину було збудовано коштом Міністерства оборони США та на перших контрактах, які отримали Intel, Hewlett-Packard та інші компанії. Потім з’явилися великі прибутки, які потрібно було кудись реінвестувати. Так з’яви­лися перші інвестори в Долині. Google одержав свій перший мільйон доларів від держави на дослідження пошукових механізмів у Стенфордському університеті. У США влада розуміє, що коли бізнесмен використає навіть те, що було створено за допомогою держави, то буде кращий результат. Там не бояться віддавати технології в приватні руки, розуміють, що це набагато ефективніше, ніж держава. На сьогодні також треба говорити про новий тренд – біотехнології. Якби ми поглянули на всі технопарки і все, що робиться у світі в цьому напрямку, то мали б говорити не про ІТ, а про Biotech. Якщо для ІТ потрібні два програмісти на комп’ютер, то для Biotech необхідна ще й лабораторія на десятки мільйонів доларів, яка окупиться за 10–15 років. Такі речі без підтримки держави, яка розумітиме, що вони потрібні, не робляться. Вже давно працює Львівський кластер. Ми запустили в УКУ найкращу програму з ІТ у Східній Європі, тобто в жодному Сколкові такої немає. І ми нормально взаємодіємо тут із містом та державою, хоча це й не та допомога, яку могли б дістати на Заході. Держава на рівні міста зрозуміла, що, допомагаючи нам, допомагає собі. Вона повинна сприяти, а компанії повинні взаємодіяти з нею. На стику такої взаємодії реалізуються успішні проекти.