Академік Володимир Семиноженко: «Успіх країни на 50 відсотків залежить від того, якими технологіями вона володіє»
Останні місяці позначені низкою хвилюючих подій, які привернули увагу до проблем науки, її ролі в економічному та культурному відродженні країни. Мабуть, однією з перших неприємних для нас новин стала втрата Україною позицій у Глобальному інноваційному рейтингу (Global Innovation Index 2013). Інноваційний потенціал нашої країни отримав оцінку 35,78 за 100-бальною шкалою. Якщо 2012 р. Україна посідала 63-тє місце, то нинішнього року опинилася на 71-му (зі 142 країн). Нас випередили навіть Молдова і Вірменія. Отож чому ми втрачаємо інноваційні позиції, незважаючи на численні заяви і наміри влади зробити ривок у бік інновацій? На це та низку інших запитань, які торкаються назрілих (і перезрілих) проблем науково-технологічної сфери в контексті сучасних реалій, ми попросили відповісти голову Держінформнауки, академіка НАН України Володимира СЕМИНОЖЕНКА.
— Глобальний інноваційний індекс (ГІІ) складається з цілого ряду складових, і, задля справедливості, треба сказати, що є серед них і такі, які поліпшилися. Наприклад, «Інституції». Під цим терміном слід розуміти не тільки суб’єкти інноваційної діяльності, а й законодавче поле, нормативні вимоги та можливості для роботи в інноваційній сфері. Цей показник, порівняно з минулим роком, зріс на 12 позицій. За рахунок чого? У 2012 р. було прийнято оновлений закон про трансфер технологій, який передбачає правові механізми, котрі визначають, що технології, створені в наукових інститутах або вузах, належать не взагалі державі, а конкретній установі. Ця новація має серйозне значення, оскільки тепер наукові установи можуть самі розпоряджатися своїми нематеріальними активами. Можна сказати, що це прорив у комерціалізації наукових розробок.
Ми частково дерегулювали тендери і тим самим виправили цілком безглузду ситуацію, коли, приміром, відбувся конкурс, а потім його організатори кажуть: ось переможець, він запропонував ідею, а тепер давайте визначимо, хто втілить цю ідею замість нього.
Ще один приклад. Державний інститут має ним самим зароблені кошти, які називаються «спецфондом». І тепер, якщо він витрачає ці кошти на виконання науково-технічних робіт, проводити тендери, скажімо, на купівлю наукового обладнання або матеріалів, уже не потрібно. Таким чином, інституційна основа для розвитку інновацій істотно поліпшилася. Це й відзначили експерти, давши, по суті, позитивну оцінку діяльності і Кабміну, і Держінформнауки.
На чотири позиції поліпшилася така складова ГІІ, як «Людський капітал і дослідження». Очевидно, цьому сприяли зростання публікаційної активності наших учених, розширення міжнародних контактів України, завдяки чому про неї більше дізналися як про наукову країну. Згадалося, як під час недавньої зустрічі з Нобелівськими лауреатами Л.Корнбергом та Ж.Алфьоровим перший сказав, що просто вражений рівнем молекулярної і клітинної біології в Україні.
А ось що стосується такої складової, як «Інфраструктура», то, відверто кажучи, я здивований поліпшенням показника на сім позицій. Оскільки вважаю, що інфраструктура інноваційної діяльності майже не змінилася. Немає якихось діючих інноваційних фондів, не сформовано інфраструктуру венчурних фондів. Окрім двох ключових лабораторій, не почали працювати інші сучасні форми організації науки тощо. Досі ми не можемо вдихнути життя у Фонд підтримки малого інноваційного бізнесу, який створений ще на початку минулого року, але досі не почав діяти через відсутність коштів. З іншого боку, ми створили деякі ринкові структури, що допомагають у певній галузі нашим технологам. Наприклад, діяльність Національної акціонерної компанії «Укрсвітлолізинг» спрямована на стимулювання розробки, виробництва та впровадження сучасних світлодіодних систем.
— Яка ж причина падіння інноваційного індексу?
— Найголовніше, що потягнуло нас униз, — це умови для розвитку бізнесу: порівняно з минулим роком, Україна втратила тут аж 28 позицій. Тобто бізнес-середовище (а це захист прав інвесторів, права власності, реєстрація компаній, законодавство тощо) — наш найголовніший бич.
На 15 позицій сповзли ми назад у «Продуктивності знань і технологічній продуктивності». Справді, для комерціалізації науки ми зробили мало. Немає податкових стимулів. Сучасні технології не затребувані нашою застарілою економікою, що потребує структурної перебудови. Для бізнес-середовища і промисловості необхідні стимули. У деяких країнах, наприклад у Франції, інновації більш ніж наполовину підтримуються за рахунок податкових стимулів та пільг. У нас, на жаль, навіть досягнення, здобуті до 2005 р., згорнуті, і, по суті, серйозних податкових стимулів для високотехнологічного бізнесу сьогодні немає.
Ще один показник, який істотно вплинув на місце України у Глобальному інноваційному індексі, — «Розвиненість ринку» (мінус 14). По суті, цей показник залежить не від учених і науки, а від економіки — від того, наскільки вона сприйнятлива до нових наукових розробок та технологій.
Тому, коли кажуть, що українська наука має проблеми, і її треба реформувати, хочу зазначити таке. Безумовно, проблеми в науці є, і стосуються вони як питань її організації, так і створення ефективніших умов для роботи. Але головна проблема — у затребуваності наукових розробок економікою і сприйнятті суспільством науки як цінності, завдяки якій саме суспільство може досягти свого добробуту.
— Що, на ваш погляд, потрібно зробити, аби економіка повернулася обличчям до інновацій?
— Погляньмо на структуру української економіки — в ній усе ще домінує сектор низьких технологій. Як свідчать дослідження, за період 2001—2011 рр. питома вага високих технологій упала на 20%, спостерігається незначне зростання середніх технологій, і практично на одному й тому самому рівні зберігся низькотехнологічний сектор виробництва. Це, по суті, вирок українській економіці.
— Часто можна почути, що, мовляв, потрібно багато іноземних інвестицій, і це ― як донорська кров ― допоможе оживити нашу економіку.
— Головна проблема полягає в тому, що ми не стимулюємо припливу інвестицій саме у високотехнологічний сектор, туди, де є реальна необхідність поліпшити структуру економіки. За один і той самий період частка прямих іноземних інвестицій якраз у високотехнологічну сферу виробництва в загальному обсязі капіталу, вкладеного в Україну, зменшилася з 4,2 до 1,9%. Для нашої інвестполітики це теж звучить як своєрідний вирок.
Тому, коли ми говоримо, що треба підняти інноваційний індекс, то за цим стоїть не тільки написання вченими хороших статей, публікація їх у міжнародно-визнаних наукових журналах, отримання патентів. Необхідно все — інфраструктуру, законодавство, державну політику — повернути у бік структурної модернізації країни. І тоді наука й інновації приходитимуть в економіку.
— Володимире Петровичу, багато хто покладає надії на нову редакцію закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», оприлюднену для громадського обговорення, яку найближчим часом буде подано на розгляд Верховної Ради. Що в цьому законопроекті принципово нового, порівняно з нині чинним законом?
— Крім того, що закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» — це в багатьох моментах закон прямої дії, він є стратегією розвитку законодавства у сфері науки. З 1998 р., коли він приймався (я тоді проводив його в парламенті як голова профільного комітету), минуло 15 років, і багато положень цього закону потребують оновлення з урахуванням сучасних реалій. Щоб урегулювати проблемні питання у сфері наукової і науково-технічної діяльності, Держінформнауки з участю широкої наукової спільноти розробив проект закону в новій редакції. Це не тільки осучаснить чинний закон, а й дозволить створити законодавчу базу для комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності науковими організаціями.
Крім того, що внесено зміни практично в усі розділи, у документі з’явилися нові статті та положення. Так, для доступу вчених до унікального обладнання законодавством закріплюється створення центрів колективного користування науковим обладнанням. Створюються правові основи для нової форми наукової діяльності — державних ключових лабораторій. Передбачено створення Державного фонду прикладних досліджень, який із допомогою грантів підтримуватиме прикладні наукові дослідження та розробки, спрямовані на створення нових конкурентоспроможних технологій. Є ряд новацій у питаннях фінансування і соціальної підтримки наукових кадрів, зокрема молодих учених.
У законопроекті чіткіше сформульовано деякі поняття та терміни. До речі, словосполучення «реформа науки» — неправильне і по суті навіть шкідливе. Правильно — реформа організації науки, реформа управління наукою. Сучасні дослідження в таких галузях, як імунобіотехнології, матеріалознавство, комп’ютерні науки, потребують великих колективів. А на сьогодні в законодавстві немає навіть поняття «науково-технічні» або «науково-технологічні комплекси». На превеликий жаль, у Господарському та Адміністративному кодексах не передбачена можливість об’єднання державних наукових установ і підприємств у кластери з єдиною політикою, єдиною радою директорів, єдиним виконавчим органом. Колись у Радянському Союзі успішно себе зарекомендували НВО ― науково-виробничі об’єднання. Я сам багато років керував таким НВО ще в радянський період, а згодом, уже в часи незалежності, очолив аналогічний комплекс у складі Національної академії наук України — НТК «Інститут монокристалів». І переконався, що це досить корисна форма організації науки. Завдяки спільній роботі у нашому НТК різних спеціалістів ― хіміків, фізиків, математиків, матеріалознавців, біологів, фармацевтів, ми маємо можливість проводити дослідження на стику наук, створюючи нові матеріали, нові речовини і прилади світового рівня. А головне — виходити на світові ринки.
— Сьогодні в багатьох, і особливо в молоді, на вустах — термін «стартап». Що потрібно, щоб наш академічний інститут чи університет зміг створювати стартапи?
— Коли я нещодавно довідався, що менш ніж за рік американські університети створили 700 стартапів, то спробував уявити, що для цього потрібно було б зробити в наших умовах.
Комерцію, навіть наукову комерціалізацію, необхідно завжди юридично відокремлювати від безпосереднього наукового процесу. В ідеалі інститут або університет має передавати ліцензію на технологію, а, спонукувана вже своїми законами та правилами, комерційна фірма — виводити ці технології на ринки у вигляді готових продуктів чи послуг. За новим законом про трансфер технологій, розроблювач може передати у статутний фонд право на використання своєї технології, одержати свою частку в загальному бізнесі й, отже, недержавне фінансування за рахунок стартапу. У свою чергу, інвестований інститутом чи університетом стартап одержує можливість узяти грант або кредит, наприклад, у Фонді підтримки малого інноваційного бізнесу, або ж знайти приватні венчурні компанії, котрі його профінансують, і таким чином розвинути свій бізнес. Саме в такій структурі може реалізуватися ланцюжок «наука—інновація—технологія—продукт». У цьому зацікавлені всі — наукові установи, розробники і високотехнологічний бізнес.
Неможливість вузів або наукових інститутів швидко та гнучко засновувати стартапи через передачу нематеріальних активів, частини обладнання у ряді випадків призводить до негативних наслідків, у яких жодним чином не можна звинуватити наших учених: державна інтелектуальна власність часто безконтрольно переходить у приватний сектор або взагалі за кордон, і від цього держава багато втрачає.
Для того, щоб установа створила стартап і передала йому свою інтелектуальну власність, потрібно окреме розпорядження Кабінету міністрів для кожного конкретного випадку. Припустімо, існує якась проривна ідея, яку якнайшвидше необхідно комерціалізувати, а розпорядження, тим часом, може готуватися ледь не півроку. Як можна за подібних умов говорити про швидке та гнучке впровадження інновацій?..
Ясно, що, крім закону про науку, який дозволяв би засновувати стартапи вищим навчальним закладам, інститутам державної форми власності, необхідно вносити зміни до Господарського кодексу, а стосовно об’єднань державних інститутів — і до Адміністративного кодексу.
— Нинішнього року ключова лабораторія з молекулярної і клітинної біології залишилася без фінансування. І це при тому, що її результати отримали високу оцінку міжнародної експертної ради на чолі з лауреатом Нобелівської премії Ервіном Неєром. Є навіть побоювання, що вона припинить існування...
— Із ключовими лабораторіями проблема лише одна. Ми вміємо їх організовувати, навчилися працювати в рамках цієї нової форми, і потрібно, щоб уміли ще й достойно фінансувати. Попри те, що вони підтвердили свою ефективність, рівень їх фінансування залишає бажати кращого. Той, що є нині, має досить скромний масштаб — близько 1 млн дол. на рік: як торік, так і нинішнього року. А це вкрай мало для такого масштабного напряму.
Тим часом, маємо розвивати й інші сектори, де ми вже працюємо на світовому рівні і можемо ввійти в міжнародні пули, які й далі стимулюватимуть відповідний напрям. Наприклад, досить важливим пріоритетом для України є фізика високих енергій. 3 жовтня цього року наша країна одержала статус асоційованого члена Європейського центру ядерних досліджень (ЦЕРН). Це стало можливим завдяки рівню розвитку фізики високих енергій в Україні. Причому не тільки фундаментальної складової, а й прикладного інструментарію — спеціальних матеріалів, детектуючих систем та іншої апаратури для цієї галузі досліджень.
Для нашої науки та країни загалом дуже важливо продовжувати розвивати цей напрям, бути в сучасному тренді, утримувати наші передові позиції. Тому й тут необхідно створювати ключову лабораторію, але додаткових коштів немає, тож у перспективі наявний бюджет доведеться ділити вже між кількома такими лабораторіями.
— Хвилюючий резонанс у нашому науковому середовищі викликала реформа РАН. Досі сперечаються: а в чому, власне, смисл цієї реформи? І чи зможе Україна взяти з неї корисний урок?
— Мета реформи має бути одна — підтримати наукові колективи, які ефективно працюють, вивести розвиток науки на високий рівень, пов’язати науку і виробництво, щоб наукові ідеї безперешкодно втілювалися в сучасні технології. Рівень науки — капітал держави, конвертований у рівень її конкурентоспроможності.
Чому сьогодні реформа управління наукою така затребувана? Раніше, тобто у ХХ ст., держава розуміла, що вона хоче від науки. Тепер учені змушені постійно нагадувати, що наука ще є. Перед наукою необхідно ставити масштабні завдання, забезпечені, природно, фінансовою підтримкою. Нам потрібна хороша наука для того, щоб мати хороші прогнози, якісну експертизу процесів, що відбуваються як в економіці, так і в суспільно-політичному житті. Наука повинна давати конкретні результати для країни — патенти, технології тощо.
Реформи — це і ставлення до вченого з боку суспільства та держави, особливо до молодих учених. Це також ставлення до головного загону науки — Національної академії наук. Безумовно, і до галузевих академій, вузівської науки.
Тому, коли йдеться про реформу науки, ми маємо відповісти на головне запитання: чи сприяє ця реформа виявленню і збереженню талантів, забезпеченню зв’язку між університетами, науковими установами та бізнесом? У всьому цьому й полягає суть реформи — зберегти науковий потенціал країни, забезпечити його постійний розвиток на світовому рівні.
А в тому, що в Росії назвали реформою, я не бачу реформаторської логіки. Управління власністю — це вкрай важливо, але, відриваючи лабораторії, сучасне обладнання, інфраструктуру від академії, ми ризикуємо зазнати серйозних втрат, замість того, щоб отримати нову якість управління наукою. Постає запитання: що, коли відібрати будівлі в академії, наука тут-таки, моментально розквітне? Розформування РАН жодного стосунку до науки не має.
Є й інші питання. Чому роль агентства не може виконувати структура, що підпорядкована вченому секретареві РАН? І чому деяких чиновників не влаштовує ситуація, коли питання власності розглядає колективний орган у складі авторитетних учених, — президія академії?..
Якщо й створювати агентство, то воно має бути підпорядковане президентові РАН або вченому секретарю. Важливо, щоб науковим процесом керували не чиновники, а вчені. Адже саме тут пролягає межа, яка захищає найцінніше в науці — її самоорганізацію.
І це доведено міжнародним досвідом. Жодне міністерство чи агентство не давало команду Кюрі шукати рентгенівське проміння, на основі якого працює вся рентгенівська техніка. Так само й інші відкриття вчені робили в моменти творчого осяяння, а не за наказом чиновників. В усьому світі держава керує наукою через гранти, експертизу. Це — головні інструменти, а не адміністративне управління.
Мабуть, тому, незважаючи на 40-річний досвід вченого-фізика й управлінця, я досі не можу усвідомити, навіщо саме в такому вигляді відбувається реформа управління наукою в Росії. Крім одного, про що вголос не говорять: аби дати покомандувати людям, далеким від науки та наукової сфери. У кожній реформі ключове запитання: хто реформує? У чиновників реформування науки, як правило, і закінчується спробами покерувати власністю та проконтролювати вчених.
Думаю, Україна має взяти з цього корисний для себе урок — не повторювати чужих помилок. У науці, як і в медицині, головний принцип — не зашкодити.
— І все-таки, чи не вважаєте, що в нас можливий такий сценарій реформи?
— Чому ж? Хоча вголос про такі речі не говорять, але відчуття, що в когось сверблять руки щось зробити з академією, не полишає мене. Переконаний в одному: жодні реформи не робляться кулуарно. Учені мають стати союзниками реформ — тільки в такому разі ефект буде позитивним.
Колись мене вразив один факт, до якого привернув мою увагу посол Китаю в Україні. Розмова зайшла про реформи Ден Сяопіна. Як змогла Піднебесна досягти вражаючих успіхів за стислий період часу і надалі продовжувати їх нарощувати? Те, що реформа розрахована на довгостроковий період, я розумів, бо Китай живе великими часовими категоріями. Але один із головних принципів реформи Ден Сяопіна полягав у тому, щоб не поспішати. Щоб реформа природно впліталася в канву сприйняття — як суб’єктів реформування, так і всієї країни.
Безумовно, управління наукою необхідно вдосконалювати, щоб змінити ситуацію з деградуючою структурою економіки. Але для цього насамперед потрібно визначитися з метою, а вже потім «нанизувати» засоби для її досягнення, розробляти механізми та інструментарій. У чиїх руках вони перебувають — у яких міністерств, комітетів, рад при президенті? Скільки має бути фондів? Мабуть, не один-єдиний Фонд фундаментальних досліджень із фінансуванням, яке доводиться розглядати ледь чи не під мікроскопом, а кілька, як у країнах, котрі здійснили науково-технологічні прориви.
Нині у багатьох країнах спостерігається важлива тенденція — зміцнювати зв’язок науки з наукоємним бізнесом і вищою освітою. Реформа управління науково-технічною сферою має бути націлена саме на це.
І в жодному разі не можна протиставляти галузеву, академічну та вузівську науку. Понад те, таке протиставлення може мати досить шкідливі наслідки. Про це недавно добре сказав у відкритому листі до президента Росії Нобелівський лауреат Жорес Алфьоров.
Нині важливо не піддаватися псевдореформаторській лихоманці, а адаптувати науку України до сучасних умов та світових тенденцій. Пам’ятаючи при цьому, що успіх будь-якої країни на 50% залежить від того, якими технологіями вона володіє. У майбутній зоні вільної торгівлі з ЄС Україна може забезпечити собі гідне місце тільки своєю передовою продукцією, розробленою на основі своїх передових технологій.
Anna
Олена